Стаття присвячена процесу розширення НАТО на Схід та ролі і інтересам у цьому розширенні США. Увага приділяється негативним аспектам цього розширення, а також ймовірним загрозам для країн-претендентів після вступу до НАТО на фоні зміни міжнародної ситуації після терористичних актів 11 вересня 2001 року в США. Також розглядається зміна ролі НАТО в сучасному світі у зв’язку з існуванням і діяльністю у світі міжнародної терористичної мережі.

Світ в якому ми живемо радикально змінився після 11 вересня 2001 року. Змінився спосіб мислення, умови життя і погляди на майбутнє. Змінилася також і оцінка деяких сталих ознак міжнародного життя, наприклад, таких, як стабільність, безпека і недоторканість території США, певна передбачуваність міжнародного життя, всемогутність Заходу тощо. Зміни, які відбулися після 11 вересня, вимагають відповідної переоцінки ролі НАТО, перспектив його розвитку, користі вступу до нього для нових членів, а також місця і ролі і прагнень США у НАТО .

В сучасних умовах міжнародного життя, статус, принципи, прагнення Північноатлантичного союзу та межі його можливостей суттєво змінилися, одночасно з цим у НАТО з’явилися нові вороги, а старі вороги зазнали суттєвих змін. З великою долею впевненості можна сказати, що нині головний ворог для НАТО і США— це міжнародна терористична мережа і що ця проблема боротьби з нею зараз посідає перше місце у планах Заходу на майбутнє. Протистояння США, а також блоку в якому США є лідером, з окремими країнами відступає на другий план, і навіть нагнітання ситуації навколо Іраку виглядає як ствердження США, НАТО і Заходу у певних позиціях перед подальшою їх війною з міжнародним тероризмом, як необхідність для США створити певний політичний ажіотаж після терактів 11 вересня, підтвердити свій статус лідера, завоювати нові геополітичні простори і встановити вплив в багатих на нафту країнах (наприклад, Ірак) для забезпечення собі додаткового джерела нафти.

Для США, за часів "холодної війни", НАТО було ідеальною організацією. Тоді для них існував один ворог — Радянський Союз зі своїми союзниками. Це був серйозний і дуже потужний противник, але при цьому реальний, передбачуваний, а таких супротивників, як свідчить історія, можна перемогти. До нього можна було застосовувати випробувані часом методи боротьби. Нині вороги США і НАТО розкидані по усьому світі. Це великі та дрібні міжнародні терористичні організації, а також окремі країни, які підтримують тероризм і виступають проти гегемонії Заходу. Успішність і методи боротьби з ними, які вже застосовуються чи будуть застосовуватися, поки що не довели своєї дієвості і результативності. Підпільна мережа добре організованих і профінансованих груп яка є засекреченою і малоуразливою. Користуючись розвитком сучасних технологій, розвиненістю, розгалуженістю, а головне складністю устрою сучасного міжнародного співтовариства та розвинутих західних країн, вона здатна своєю діяльністю завдавати величезну шкоду, як моральну, психічну, економічну так і фізичну.

США, і відповідно НАТО, зараз змушені одночасно певною мірою протистояти усьому світові і одночасно захищати його, хочуть вони цього чи ні. Протистояти усьому світу, тому, що тероризм сьогодні є міжнародним, прояви його відомі і в слабко розвинутих і у сильно розвинутих західних країнах. А захищати увесь світ необхідно для запобігання укоріненню і розповсюдження тероризму, який становить небезпеку для сучасних суспільств, особливо для західних. Він руйнує саме ті принципи, які діють сьогодні, які були створені Заходом і закріплені США (особливо після розпаду СРСР) і які влаштовують їх більше ніж інші країни світу, тоді як тероризм виступає саме проти такого устрою світу.

З огляду на таку міжнародну ситуацію у світі, виникає питання, чи вигідно сьогодні вступати до НАТО, чи є членство в цій організації вигідним для усіх країн-членів чи тільки для окремих, і в першу чергу, для США? Може після 11 вересня варто замислитися перед тим, як подавати заявку про вступ до НАТО? Чи здатний блок НАТО захистити від небезпек сучасного світу невеликі країни як це було за часів “холодної війни”?

На перший погляд, здається, що після вступу до НАТО країна отримує гарантований, надійний захист, у вигляді як звичайних озброєнь розвинутих західних країн, так і їх ядерного щита, політичної міці та впливу. Чи може все це сьогодні допомогти цим країнам-претендентам у боротьбі із тероризмом і унебезпечити від нього? Від кого прагнуть захищатися претенденти на вступ до НАТО?

Якщо раніше вступ до Північноатлантичного альянсу був в першу чергу зумовлений страхом перед Росією та її амбіціями, то нині цей аргумент вже не спрацьовує. Росія вже не становить такої загрози як раніше. Вона не здатна на яку-небудь агресію поза рамками правил визначеними статутом ООН і вже близько 10 років як не здатна відновити конституційний порядок на частині своєї території (в Чечні), не говорячи вже про інші внутрішні справи, як то оплата за споживану електроенергію військовими частинами на Далекому Сході та у інших регіонах країни тощо. І коли ця ситуація зміниться — невідомо.

Для відновлення своїх сил після подій останніх 12 років Росії потрібно багато часу. Процеси демократизації, які там все ж відбуваються, прагнення населення до мирного життя, поступ глобалізації та інші обставини можуть змусити її забути про старі плани і методи. Нині Росія настільки сильно пов’язана с Заходом, різного роду допомогами, благодійними програмами і організаціями, грошима на утилізацію ядерних підводних човнів, ядерного палива, торгівлею, своєю слабкістю і нарешті бажанням зіграти на суперечностях, які зараз виникають між Європою та США, що якісь агресивні кроки з її боку щодо, наприклад, європейських країн, незалежно від того, чи є вони членами НАТО чи ні, важко уявити.

Будь-яка агресія, чи зазіхання перетворили б її на світового ізгоя. Співпраця з міжнародним співтовариством була б розірвана, а сама Росія більше втратила б, ніж виграла в цій ситуації. Адже Росія є зв’язаною з НАТО багатьма спеціальними домовленостями, зобов’язаннями співпрацювати з цією організацією у підтримці стабільності міжнародної системи безпеки у світі і звичайно в Європі, а також у питаннях контролю з розповсюдження зброї масового знищення та у боротьбі з міжнародним тероризмом. І головне, Росія справді зацікавлена в такій співпраці у сучасних умовах.
Не треба також забувати, що 11 вересня світ сильно змінився не тільки для західних країн, а й для Росії. Для неї також загострилася проблема місцевого та міжнародного тероризму і Росія також не знає як, і за допомогою яких засобів з ними боротися.

Росія сьогодні змушена більше уваги приділяти захисту своїх південних кордонів та боротьбі з ісламським фундаменталізмом на своїй власній території, турботам про її цілісність, аніж відновленню свого впливу на західному напрямку, на це у неї немає сьогодні сил.

Тоді які ж небезпеки очікують на країни-кандидати, у більшості своїй невеликі за розмірами країни, якщо вони все ж таки вступлять до НАТО?

Вони отримають серйозного ворога у вигляді розгалуженої міжнародної терористичної мережі, а також країн-ізгоїв. Це загрожує можливими терористичними актами на їхній території з неминучими в таких випадках страхом, напруженістю, фінансовими витратами, і навіть людськими жертвами. Наприклад, Словакія чи Латвія будуть змушені підсилювати (і дуже суттєво) внутрішню безпеку (збільшувати чисельність поліції, витрати на охорону важливих об’єктів, законодавчо обмежувати права своїх громадян для більш ефективної боротьби з тероризмом тощо) замість того, щоб підсилювати свою зовнішню безпеку, для чого в принципі вони і вступають до НАТО. Ці країни будуть змушені фінансувати і брати участь у військових діях чи антитерористичних операціях в Афганістані, а пізніше, в залежності від ситуації в Ірані, Іраку, Північній Кореї (так званих країнах “вісі зла”), а може й в інших країнах, не маючи там важливих власних інтересів, але керуючись інтересами великих країн (і особливо США).

Вони будуть у стані війни і далі будуть наживати собі ворогів, навіть не воюючи, а просто теоретично знаходячись з ними у стані війни. Ці країни не будуть отримувати взамін нічого конкретно важливого, замість того, що вони могли б отримувати, якби би вони були "нейтральними" країнами щодо ісламського світу, ісламських країн (звичайно при цьому засуджуючи тероризм і борючись з ним) і одночасно підтримуючи з НАТО та ЄС дружні і тісні відносини. Не будуть отримувати нічого важливого тому, що з огляду на міжнародну систему безпеки, що склалася у Європі та у світі, важко уявити, щоб, якийсь зовнішній ворог загрожував, наприклад, Латвії, а уся Європа і розвинутий Захід не допоміг їй незалежно від того чи є вона членом НАТО чи ні.

Отже, вступ до НАТО, навіть віддалено не буде зумовлений причиною про яку йшлося ще 2 роки тому, а саме, забезпеченням захисту від домагань Росії.

“Підписання наприкінці травня 2002 року декларації між Росією та НАТО про створення нової двосторонньої ради та можливості які надаються цією радою більш активної участі Москви у визначенні натовської повістки дня, змушують країни Центральної та Східної Європи корегувати свої плани, які вони пов’язували зі вступом до альянсу. Для них цей вступ означав, в першу чергу, прагнення віддалитися від Москві, а тепер ці надії опиняються під питанням” [1].

Натомість, загрози з боку міжнародного тероризму є більш вагомими ніж старі страхи перед Росією. Свідченням їх реальності є терористичні акти від яких вже постраждали інші країни, а не тільки США. Тут можна згадати терористичний напад на французький танкер “Лімбург”, в наслідок якого відбулося найбільше за останній час забруднення нафтою океану, теракт на острові Балі в Індонезії, де загинуло близько 200 людей, переважно австралійців. Нагадаємо і про загрози з боку Усами бен Ладена нападу на Австралію, Велику Британію, Німеччину, Італію. Зрозуміло, що такі напади можуть відбутися і на території нових членів НАТО, де їх навіть легше здійснити. Саме через це під час Празького самміту НАТО Чехія попросила для забезпечення повної безпеки від терористів американські винищувачі для патрулювання повітряного простору своєї країни.

Можна впевнено говорити про те, що зміна свого теперішнього “нейтрального” безконфліктного статусу щодо ісламського світу на відверто ворожий, є кроком недалекоглядним, поспішним, нерозважливим і неефективним, а головне, непотрібним. Тому, що отримання статусу члена НАТО чи позаблоковість нічого не змінює у боротьбі з міжнародним тероризмом. Незалежно від цього країни-претенденти й так роблять усе можливе і неможливе для боротьби з тероризмом, беручи участь у антитерористичній коаліції, а також плідно співпрацюють у цьому питанні з США та іншими демократичними країнами та НАТО. Позаблоковий статус не є перешкодою для такої співпраці і боротьбі, а вступ до НАТО навряд чи збільшить їх внесок у боротьбу з тероризмом. Сьогодні прийняття нових членів є більш вигідним саме країнам-засновникам НАТО, і особливо США, ніж новим членам, які використовують НАТО для здійснення одночасно “політики помсти” і політики розширення свого впливу далі в ісламські країни. “Прямолінійний підхід нинішньої американської адміністрації до міжнародної політики, відсутність потреби консультуватися з союзниками та партнерами, знайшли благодатний грунт у тій ситуації, яка склалася у світі після 11 вересня. “Необмежена і нескінченна війна проти зла”, проголошена Вашингтоном , залишає мало місця для врахування думок інших, бо лише суперечки та дискусії про те, кого вважати терористами, кого зараховувати до “вісі зла”, забирають, на їх думку, неприпустимо багато часу та сил, які є необхідними для організації відсічі злу. Зрозуміло, чому для США консультації з союзниками звелися лише до простого інформування про те, які рішення прийняті у Вашингтоні” [2].

Відомий американський вчений Дж. Най у своїй книжці зазначає, що американські інтереси природнім чином розходяться з інтересами малих держав та недержавних організацій з більш обмеженими прагненнями (прикладом цього є суперечки навколо юрисдикції Міжнародного карного суду, де США хотіли б унеможливити порушення карних справ проти своїх солдатів під час проведення миротворчих операцій на чужій території) [3].

Іншою великою проблемою для малих країн, які вже є членами НАТО та для нових претендентів є те, що США, як світовий лідер і лідер НАТО, віддає перевагу вирішенню серйозних проблем шляхом прямої військової дії, а не використовує до кінця можливості переговорного процесу чи застосування системи поступок тощо. До того ж США часто є виступають ініціатором військової операції для вирішення якоїсь своєї проблеми, часто навіть гіпотетичної (наприклад, “проблема” В’єтнаму, Іраку тощо). Така ситуація не вигідна “малим” членам НАТО, і навіть таким країнам-членам НАТО як Німеччина, Франція, а також ЕС в цілому, тому що США часто втягують їх у конфлікт всупереч їх волі ставлячи їх перед фактом (наприклад, ситуація з Афганістаном, Іраком, накладання різних санкцій, обмежень, квот тощо).

Також, як показує час, Сполученні Штати не зосередились на комплексній та всезагальній протидії міжнародному тероризму, як вони декларують, а також на самих терористичних мережах та причинах їх появи. Вони борються з неугодними для них державами та режимами, яким вони приписують агресивні та терористичні задуми і особливу роль у розповсюдженні зброї масового знищення. Такий однобокий та спрощений підхід не відповідає інтересам “малих” країн-членів НАТО, а також нових претендентів на вступ. Його застосування тільки поглиблює проблему не усуваючи її причини і задовольняє лише деякі вузькі амбіції США, і навіть не стільки США, скільки певного кола людей у США — республіканську адміністрацію Дж. Буша, наприклад.

Подібні дії США і створена ними ситуація серйозно впливають на внутрішню стабільність у Європі, і зокрема, в ЄС і НАТО. Нині, європейські країни можна поділити на дві частини. Одна з них безумовно підтримують США в усіх їх прагненнях на міжнародній арені і у методах боротьби з тероризмом (наприклад, Велика Британія), друга частина підходить до усіх пропозицій США зі своєю міркою (Франція, Німеччина, Бельгія тощо). Нещодавно стало зрозумілим, що до Великої Британії в її безумовній підтримці дій США приєдналися і нові члени НАТО: Чехія, Угорщина, та Польща. Ще до ухвалення рішення з приводу Іраку Радою Безпеки ООН вони заявили про підтримку навіть одноособових військових дій США проти цієї країни, навіть якщо Рада Безпеки ООН не ухвалить рішення про початок військових дій проти Іраку в разі його відмови плідно співпрацювати з інспекторами ООН з роззброєння. Такий крок цих країн є важливим і показовим. Він дає можливість побачити, що своїми діями США “розривають” єдність всередині Європи і певним чином руйнують вже досягнуту європейську інтеграцію. Адже деякі європейські країни (у цьому випадку Велика Британія, Чехія, Угорщина і Польща тощо) відходять від спільної і офіційної позиції європейської спільноти, навіть можна сказати більше порушують спільні європейські традиції у цьому питанні. Ця ситуація є дуже небезпечною, бо у такий важкий час послаблює Європу, а в майбутньому, при вступі нових членів до ЄС, послаблюватиме і ЄС.

Чехія, Угорщина та Польща, які є новими членами НАТО, більше схиляються до розв’язання іракського питання методами запропонованими США ніж Європою. Така сама ситуація склалася і з теперішніми країнами-претендентами на вступ до НАТО: Латвією, Литвою та іншими. Вступивши до НАТО, скоріш за все, вони будуть й далі підтримувати у цьому питанні позицію США ніж Європи, тим самим послаблюючи НАТО.

К. Райс — помічник з національної безпеки президента Дж. Буша (ще до свого призначення на цю посаду) сказала, що членство у НАТО ні для кого не матиме сенсу, якщо ця організація втратить військову міць та не визначиться чітко зі своєю місією. [4] США володіють військовою міццю, визначилися з місією і засобами здійснення, але ще не визначилися усі члени НАТО з місією і тим як цю місію здійснювати.

Для США і НАТО нинішня ситуація, яка складається у світі при одночасній активізації міжнародного тероризму та розширенні НАТО є невигідною, в першу чергу тому, що їм доведеться займатися автоматичним та трудомістким захистом нових членів від тероризму, тільки через те, що вони є членами НАТО, не отримуючи взамін суттєвої віддачі у плані їх військової міці і можливостей.

Хоча, з іншого боку з’являється зацікавленість самого блоку НАТО і США у прийнятті нових членів, як можна скоріше і як можна більше, у світлі подальшої не однорічної і дуже важкої боротьби з тероризмом, яка тільки сьогодні намічається. Тому що справжніх її масштабів ще ніхто не знає, а зайвий союзник у цій боротьбі не буде зайвим. Також нові члени будуть більше “прив’язаними” до своїх “старших” братів по альянсу, більше від них залежними й у інших питаннях міжнародного життя.

Але, велике, можна сказати “масове” найближче розширення НАТО не можна вважати розширенням оборонного військового союзу заради власної безпеки. Не слід забувати, що розширення передбачається за рахунок слабких у військовому плані країн. “Естонія, Латвія та Литва з їх символічними збройними силами та незручними з точки зору “можливості захисту” географічного розташування ще довго не зможуть якось вплинути на дієздатність НАТО. Відмовляючись від жорстких військово-політичних критеріїв для майбутніх вступників, НАТО робить ще один крок до свого розмивання як ефективної військово-політичної організації, хоча лідери альянсу, здавалося б прагнуть до зворотнього” [5].

Отже, таке розширення альянсу, не зумовлене потребою власного захисту, слід вважати насамперед як розширення певної ідеології, способу життя, могутньої геополітичної сили, що означає експансію та загрозу для інших, що не відповідають цим критеріям.. Тому що таке розширення можна сприймати тільки як наступ. Подібні претензії союзу такого величезного масштабу з майже необмеженими можливостями сприймається іншим світом як прагнення до світової гегемонії в діях якої відчувається претензія на встановлення у світі власної західної істини. Військовий союз, який нараховує десятки потужних країн сприймається як потенційно агресивний, небезпечний, загрозливий попри запевнення про те, що він несе демократію і відстоює демократичні принципи, бо навіть прості висловлювання альянсу означають певну політику, певний тиск і інтереси. Це вже автоматично налаштовує проти нього вороже багато країн і народів, бо багато з них живуть за іншими принципами — не демократичними, а також тому, що у них є інша, відмінна думка, з якогось питання чи проблеми.

Отже, володіючи величезною військовою міццю і не маючи “реального” ворога у вигляді конкретної країни чи союзу, НАТО під егідою США все одно розширюється, доводячи своє прагнення до гегемонії. Але за іншим сценарієм поведінки у цій ситуації, НАТО та США, для забезпечення міжнародної безпеки та безпеки окремих країн, могли б обмежитися укладанням договорів про військову допомогу теперішніми країнами-претендентами на вступ, замість прийому їх до НАТО, тим самим забезпечивши їм такі бажані гарантії безпеки як при вступі до НАТО. Достатньо було укласти договори про надання гарантій безпеки певним країнам на основі 5 статті НАТО в якій говорить, що напад на одного члена НАТО прирівнюється до нападу на увесь блок і безпека теперішніх країн претендентів була б забезпечена. Прийом же їх до союзу, “якісно” розширить зону впливу Заходу. Таким чином, приймаючи нових членів, розширюючись і створюючи загрозу (в першу чергу ідеологічну) іншим, НАТО як глобальна організація свідомо чи не свідомо шукає чи власноруч створює собі відповідно глобального ворога. Тому що без ворога, немає потреби у самому існуванні будь-якого військового союзу і відповідно грошей на такий союз також ніхто не дасть. НАТО “втягує” у цю “гру” нові країни, одних як своїх союзників, що зрештою призводить до появі у цій “грі” і ворогів. Чим більшим буде розширення тим більше у альянсу буде ворогів, тому що більше країн і націй у цьому будуть вбачити собі загрозу у такому розширенні. Якщо б НАТО і США на нинішньому етапі зупинило розширення, це б сприяло зменшенню напруги не тільки у стосунках з Росією, а й з ісламським світом, який будь-яке поширення західних цінностей чи поширення певних структур навіть далеко поза своїми кордонами сприймає як загрозу власному існуванню, принципам, нормам та цінностям. США наполягаючи на припиненні розширення НАТО, зробили б дієвий крок у боротьбі з тероризмом в першу чергу не провокуючи його, а з іншого боку не пропагуючи і не демонструючи таким чином поширення свого впливу у світі. Це б зайвий раз не нагнітаючи обстановку у світі і давало б можливість для більш вільного діалогу між націями, державами та цивілізаціями. Тому країни, які нині збираються вступати до НАТО, самим фактом вступу значно збільшують власні загрози на майбутнє і сприяють погіршенню ситуації у світі.

Вступ у НАТО стає сумнівною ще й з огляду на його корисність, тому, що теракт 11 вересня довів, що НАТО неефективне у запобіганні терактів подібного типу. До того ж НАТО та подібні структури не довели своєї здатності до запобігання їх у майбутньому. Виникає питання, навіщо ж країнам-претендентам самим брати участь у цьому експерименті, а також витрачати значні кошти на вступ, на реорганізацію своїх армій відповідно до натовських стандартів, брати на себе нові зобов‘язання, погоджуватися із певним зменшенням власного суверенітету, неминучим при вступі до НАТО, захищати чужі інтереси десь на краю світу, якщо ситуація дозволяє почекати з вступом чи взагалі не вступати до НАТО, без відмови від боротьби з тероризмом ?

Навіть, якщо тероризм і буде загрожувати найближчим часом цим країнам, то США, інші розвинуті країни Заходу і НАТО будуть змушені самі прийти до них на допомогу, адже в іншому випадку їхня боротьба проти тероризму буде неповною, неефективною і марною, коли терористам дати можливість закріпитися в якійсь, навіть найменшій європейській країні, чи створити там вогнище нестабільності і страху. Це взагалі є неприйнятним для розвинутих країн світу, США та Європі зокрема.

При усьому цьому, "нейтральний" статус не перешкоджатиме зближенню з НАТО, спільним військовим програмам, проведенню уніфікації зброї за стандартами НАТО, іншими формам співробітництва, які є просто необхідними в наш час.

Особливо, усе вище сказане стосується України. Знаходячись на стику цивілізацій та маючи гарні стосунки і з Заходом і з ісламським світом, Україна має гарну можливість вигідно для себе використати ситуацію, яка склалася, виходячи зі свого "старого", “вимушеного” нейтралітету. Балансуючи між Заходом, Сходом (Росією) та Півднем, Україна може забезпечити собі міцне, більш-менш незалежне, авторитетне і прогнозоване на міжнародній арені місце, що є важливим елементом у міжнародній політиці, і на цій основі отримати значно більше дивідендів та можливостей, ніж за умови членства в НАТО чи в будь-якому іншого блоці. На фоні світової нестабільності та старих суперечностей між іншими країнами й цивілізаціями, для України така ситуація є щасливою нагодою для незалежного розвитку й проведення своєї власної політики, а також можливістю стати впливовою регіональною державою.

Ось, чому ідея вступу нових країн до НАТО здається непродуманою на сучасному етапі. Вступ, який спирається тільки на старі страхи, без урахування сучасної ситуації та нових перспектив розвитку міжнародної ситуації у світі, можна назвати вступом за “старою модою”, через потребу пристати до чогось міцного, надійного, що з одного боку ніби-то може захисти і визначити подальші орієнтири розвитку країни, а з іншого позбавляє необхідності розвивати свою власну міжнародну політику. Такий шлях вочевидь є легшим і навіть бажаним, адже завжди у разі якихось проблем чи негараздів можна знайти винуватця, який знаходиться десь за межами країни чи просто послатися на несприятливу міжнародну кон’юнктуру.

Належність до якогось сильного військового союзу вже не гарантує безпеки як у старі часи, а з огляду на усе вище сказане, може бути пов’язана з певною небезпекою. Зайнятість впливових світових держав та їх протистояння з ісламським світом, для країн, не залучених до цього конфлікту, дає можливість маневрування й балансування, а також і дає можливість отримати вигоди від співробітництва з обома сторонами. Тому Україна і інші країни повинні спитати себе, для чого ми сьогодні хочемо вступити до НАТО, для захисту від якої загрози, і тільки після відвертої відповіді на ці запитання прийняти рішення щодо вступу.

1. Смирнов П.Е. США и НАТО: есть ли будущее у альянса? // США* Канада: экономика, политика, культура. — 2002. — №11. — С.41.
2. Там само. — С.27.
3. Nye J. The Paradox of American Power: Why the World’s Only Superpower Can’t Go It Alone. — Oxford, 2002.
4. Rice C. Promoting the National Interest. // Foreign Affairs January-February 2000. — P.54.
5. Смирнов П.Е. США и НАТО: есть ли будущее у альянса? — С.40.